Наталя Олексів. Життя і сцена

Бджілкатрудівниця. Саме так хочеться назвати актрису тернопільського драматичного театру ім. Т. Шевченка Наталю Олексів. Сьогодні роботу в театрі Наталочка поєднує із викладанням пластики, працює із дітьми та з дорослими групами. Поруч з тим актриса продовжує працювати у плані власного розвитку; є співзасновницею театральної лабораторії «Метаноя». Наталя добре відома не лише тернопільському глядачу, а й багатьом українським патріотам, бо саме вона стала обличчям патріотичного календаря, в якому представлено старовинне жіноче вбрання різних регіонів України, а в якості моделей переважно – матері, дружини і сестри українських солдатів.

natalya-oleksiv

Знялася актриса в українській комедійно-драматичній кінострічці режисера Івана Кравчишина «Політ золотої мушки». Це перша, але не остання робота дівчини у кіно. Перебуваючи в Тернополі на прем’єрі фільму режисер оголосив про задум зняти нове кіно під назвою «Останній дзвоник». Головні ролі у ньому мають зіграти Анна Назаревич та Наталія Олексів.

Наталочко, давай з самого початку. Яку професію тобі пророкували батьки у дитинстві?

Як я тільки народилася, мама казала, що в мене все, що було найбільше – це очі і рот. Казали, що маю бути співачкою – я серед дітей найбільше кричала.

Коли людина без грубої шкіри, а нерви – назовні (так, мабуть, у кожного актора), тоді емоційна пам’ять дуже сильна. Є такі речі, які я детально пам’ятаю. Бабця Параска казала, що я буду балериною. Я танцювала з надувним лебедем. Дуже добре пам’ятаю оте відчуття легкості. Потім я займалася танцями, але попри всю любов до народних танців… На той момент я відчула, що народні танці, як добрий трафарет, який не залишає місця для душі, і я покинула.

В класі дев’ятому у мене була мрія стати хореографом. Я вже це все бачила: як кидаю школу, як їду на заняття, оці високі гетри, трико з відкритими лопатками… Пластика тіла мені подобалася шалено, але балериною я не стала. Натомість вирішала вступати на театральний.

Коли ти усвідомила, що любиш свою професію?

В улюбленій справі, коли ти переводиш свій погляд з того, що тебе турбує на те, що тобі подобається, тоді ти все цілковито приймаєш. Щось тебе може і злити, але ти розумієш, що не можеш відмовитися. До усвідомлення цього я дійшла на четвертому курсі. До того це був романтичний, ідеалізований погляд на професію.

Чим для тебе є вихід на сцену?

Відчуття сцени – це щось дуже інтимне.

Що тебе переконувало не кинути все, коли долали сумніви?

Можливо це голосно прозвучить, але напевно це Бог робив навколо мене такі обставини. Після першого курсу я грала роль змії в «Маленькому принці». Це був перший крок до пізнання себе. Я там була геть інакша. Мені сподобалось те, з чим я зіткнулася і чого до нині час від часу боюся – імпровізація. Роль у п’єсі була якихось кілька речень, але відчуття, обшир, який ця роль мені давала в розвитку був дуже великий. Це мене лишило (в університеті, — авт.).

В якій ролі вперше вийшла на сцену Тернопільського драматичного театру?

Це було на четвертому курсі. Я одна з курсу, кого взяли в «Поминальну молитву». Роль Хави мені дуже подобалася. Вона була невелика, але тим і цікава. Зіграти велику роль – це як пробігти марафонський забіг, – є де розігнатися. Актор, котрий грає невелику роль має вистрілити, як вистрілює стиснута пружина.

Одна з твоїх улюблених робіт.

Вікторія Сивнич поставила «Записки кирпатого Мефістофеля» на малій сцені. Ця робота мені теж була на виріст. В мене було таке відчуття, що завдяки їй  мій внутрішній спектр як людини виріс.

Як тобі мала сцена?

Я люблю малу сцену за те, що вона вимоглива. Ти коли на ній стоїш, не маєш ні зернинки сумніву, щоб збрехати. Там ти відразу дихаєш з глядачем одним повітрям.

 «Політ золотої мушки» — це твоя дебютна робота в кіно. Поділися враженнями.

Це був дуже великий сюрприз, а потім, як я вже розумію за наслідками – і джекпот. Робота на камеру геть інакша, ніж в театрі. Як я потрапила на кастинг – фантастика. Я не мала ніякого стимулу, бо на такого роду прослуховуваннях  завжди шукали когось модельної зовнішності, а мене чомусь вважають надто колоритною. Мене подруга покликала і, неочікувано для себе самої, я пройшла.

Як справлялася із новими кіношними правилами?

Спочатку на знімальному майданчику почувала себе скуто, зовсім як Буратіно: усюди довкола висіли швабри-мікрофони, світили прожектори… Партнери допомогли оговтатися. Коли почалась зйомка, в процесі діалогу забулося все те, що отак затискало.

Ти знялася для патріотичного календаря. Поділися цим досвідом, будь ласка.

Оскільки моя професія акторська, хотілося щось в цьому руслі зробити, щоб допомогти хлопцям на сході. Фактично ця робота – плід співпраці з режисером «Золотої мушки».

Окрім згаданих у ході розмови вистав актриса зіграла у п’єсах: «Кайдашева сім’я», «Шаріка або кохання січового стрільця», «Тітка Чарлі», «Мина Мазайло», «Наречена світанкової зорі», «Гуцулка Ксеня», «Фараони», а у листопаді тернопільський глядач побачить прем’єру вистави «Як наші діди парубкували» за участі Наталі Олексів. 

Спілкувалася Юлія Хім’як

Добавить комментарий