Розмова про поетичне задзеркалля з Юрієм Вітяком: абстракція і реальність

2QO106hQz3IЄ речі, яких ніколи не відчути на дотик, які не закарбуються у пам’яті запахами чи смаками, їх неможливо побачити у буквальному сенсі, хоча можна побачити серцем, можна послухати й назавжди поселити десь у глибинах душі. Саме такою є поезія – та, яка примушує прокинутися від сну буденності, та, яка залишає по собі неймовірну сукупність усіх доступних людині відчуттів, та, яка зігріває й освіжає водночас. Про поезію, її магію і складність розмовляємо з талановитим тернопільським поетом, учасником численних культурно-мистецьких заходів, керівником літературної студії «Сім Герц» Юрієм Вітяком.
— Що особисто для тебе й узагалі в наш час означає бути поетом?
Це передовсім вміння залишатися собою, вміння бути на своїй хвилі – хвилі поетичній, не заперечувати того, що йде від самого єства, не зважаючи на думки в соціумі. Бути поетом означає бути відвертим зі своїми думками, з собою, а вже опісля цього бути відвертим з слухачами й читачами. Є зараз багато людей, які себе зараховують до поетів, але насправді, щоб називатися поетом, роблять дуже мало речей – пишуть, що тільки спаде на думку, і виставляють свої маловартісні (або, не побоюсь цього слова, в принципі невартісні) вірші як поезію. Ось цей мейнстрим і є проблемою нашого часу. З ним треба боротися, викорінювати таких «поетів», хоча графомани намагаються пробиватися, часто публікуються, випускаючи вірші під яскравими обкладинками. Справжні поети ж залишаються у затінку, тому що не біжать до світла слави.

— Як, на твій погляд, з цим можна боротися?
Звичайно, не має бути буквального двобою чи міжусобиць. Треба розвивати у читачів, які стоять трошки далі від літератури, правильні естетичні смаки. Саме через літературний несмак читачі не можуть відрізнити кукіль від доброго пшона.
— А критика може виконати це завдання?
Звісно. Проблема в тому, що в Тернополі феномен критики презентований не надто яскраво. Якісну критику може дати людина, яка дуже добре знає літературознавство, уважна до самої структури тексту, архітектоніки, яка розуміє увесь арсенал художніх засобів, якими послуговується поет, яка вникає в смислову глибину тексту, намагається оцінити, наскільки концептуальне наповнення поезії є виправданим, наскільки воно актуальне, наскільки новаторське чи класичне, що саме поет зумів завуалювати між своїх текстів. Літературознавці, яких ситуативно можемо ототожнювати з критиками, мають бути прискіпливими до деталей.
— Вважаєш, у Тернополі все-таки присутнє явище літературної критики?
Воно зароджується. Зараз не всі літературні студії можуть похизуватися конструктивною критикою, хоча є такі, які мають певну сукупність елементів критики. У «Сім Герц» ми намагаємося з’ясувати передісторію написання текстів, дотримуватися герменевтичних принципів, якщо деякі речі для нас незрозумілі, намагаємося проінтерпретувати рядок або весь текст, залежно від того, скільки ракурсів є у конкретній поезії, наскільки вона еліптична.

kpuLKhEBy2g- Гадаєш, поет мусить дотримуватися всіх формальних правил віршування чи лише викладати на папір те, що має на душі?
Є люди, які вважають, що ідея і саме наповнення тексту превалює над формою, є люди, які вважають навпаки. Для деяких поетів зміст має найбільше значення, вони не сприймають формальних чинників. Я думаю, що мусить бути золота середина, своєрідна гармонія. Завжди той самий зміст можна подати різними словами – так, щоб красиво звучало, щоб ці вірші по праву можна було називати поезією. Це і є рівнем компетенції автора. Поету не потрібно писати зі словником, бо це вже буде проявом графоманії, але обов’язково звіряти написаний вірш – чи наголоси правильні, чи слова є власне українськими, чи можливо підібрати кращі художні засоби у тексті для того, щоб він запам’ятався, для того, щоб поезію можна було впізнавати, щоб витворити власний ідіостиль, який спершу формується на творах інших поетів. І це нормально, тому що для того, аби виробити свій творчий почерк, треба подивитися, як хтось пише, і спробувати так само. Головне – в якийсь момент сказати собі: «Стоп!».
— А на чиїх творах ти формувався як поет?
Це величезний еклектизм насправді. Це і твори Езри Паунда – особливо мені подобається імажизм, і Томаса Еліота, хоча я не пишу як Томас Еліот, це і класична й респектабельна постать Ліни Василівни Костенко, це і Емма Андієвська, яка мене підштовхнула на еліптизм у текстах, на паронімічну атракцію.
— Тобто у різні періоди твої тексти тяжіли до когось з цих поетів?
Так, у певні моменти я розумів, чого саме можу навчитися в конкретного автора – дотримуватися ритму, побачити, яка буває рима, щоб вона не була гіпербанальною «кров-любов, очі-ночі, небо-треба» – це вже навіть не вчорашня епоха, а епоха минуло тижня або ж минулого року.
— Ти погоджуєшся, що вірші твої є досить складними для розуміння. Вважаєш, поезія має бути інтелектуальною, «високою матерією» для більшості, чи все ж таки зрозумілою широкому загалові?
Провокативне питання, я б сказав. Але спробую вийти сухим з води. Я вважаю, що має бути поезія «на хлопський розум», мейнстрим, поезія для всіх і елітарна, арт-хаусна, інтелектуальна література. Проміжного рівня між цим майже немає. Є читачі, які просто не спроможні осягнути деяких текстів. Наприклад, кілька моїх віршів мають варіації-інтерпретації, але я відмовляюся інтерпретувати їх, щоб не давати людям вузьке спрямування для сприйняття тексту, завжди залишаю право на варіації – це своєрідна гра з читачем.
— Був у твоєму досвіді зворотній зв’язок з читачем? Коли, для прикладу, людина говорила тобі, що не розуміє твоєї творчості, або ж просила пояснити якісь моменти у вірші?
Це звична річ. Нормально, коли люди чогось не розуміють в інтелектуальній літературі. Тільки я можу достеменно знати, що написав. Не завжди пояснюю свої вірші, тому що іноді вони стосуються надто інтимних речей. Я в принципі не орієнтуюся на пересічного читача, і взагалі не орієнтуюся на читача, тому, можливо, моя поезія є надто складною. Щодо моєї творчості різні відгуки є – хтось вважає, що саме такою й має бути література, хтось – що іншою.
— Поет – професія чи спосіб життя?
Це стиль життя. Це життєва карма.
— Ти, звісно, намагався оцінювати свої вірші – це, власне, і є певним показником розвитку професіонала. Спробуй просто зараз покритикувати себе. Що тобі не подобається у власній творчості?
Я багато експериментую на рівні строфіки. Намагаюся відходити від канону строфічного і роблю це з допомогою переходів, римую, коли мені заманеться – перший рядок може римуватися із сьомим, а потім наступні два рядки вже між собою римуватимуться. Я вважаю, що писати треба, як говорити – вільно. Я експериментую, але, можливо, не завжди ці експерименти виходять настільки вдалими, наскільки цього очікую. Є ще у моїх віршах проблема какофонії – коли слово закінчується на приголосну і наступне починається на приголосну, інколи порушую закони милозвучності. Що добре – алітерація і асонанси стали візитівкою текстів.
— Які теми переважно порушуєш у віршах?
Болючі теми. Це, напевно, також можна віднести до недоліків. Тексти здебільшого песимістичні. Коли мені добре, тоді не пишу. Про що пишу? Часто торкаюся абсурдності сенсу життя. Пошуки істини – це моя поезія.
— Усе в нашому житті мусить мати сенс. Як гадаєш, який найважливіший сенс у поезії?
Естетика, мабуть. Якщо текст ладен зворушити читача, значить поет впорався зі своїм завданням. Має значення не тільки тема вірша, але й те, як поданий текст, як автор грається зі словами у поезії. Люди втікають від цього світу в літературу і намагаються видумати іншу реальність. Поезія – це своєрідне задзеркалля. Читач, далекий від літератури, але який готовий проникнути в поетичне задзеркалля, може це зробити на якийсь відсоток, може збагнути авторський текст і його вартісність.
x_c9421cb5
— Поезія, по суті, є абстракцією. Що найабстрактнішого у поезії бачиш ти?
Абстрактність – це наскрізна річ у тексті. Сама поезія є суцільною метафорою. Образи у поезії в принципі є абстрактними, одні і ті ж речі не завжди можна сприймати буквально. У мене є багато не тільки експліцитно виражених образів, а й імпліцитних: приміром, сонце може виступати і символом щастя, нового дня, а може виступати і руйнівним образом – сонце у пустелі, яке знищує все живе.
— В якій мірі твою поезію можна ототожнювати з поняттями щастя, горе, радість і подібними категоріями?
Мої тексти – це часто сповідь про те, що найбільше наболіло. Моє нещастя – це абстракція. Не тому, що нещастя – це абстрактна річ, а тому, що для інших це нещастя звучатиме зовсім інакше. Тут має значення проблема культурного коду і дистанції між автором і читачем – дистанції часової та інтелектуальної.
— Як поетичні тексти мають сприйматися – інтелектуально чи емоційно?
Ідеально, коли текст сприймається і емоціями, і інтелектом. Якщо на формальному рівні автор постарався, доклав якомога більше зусиль, самі слова і звуки будуть витворювати певну атмосферу і відповідно викликатимуть емоції, крім цього вірш буде змушувати і до інтелектуальної роботи.
— Тобі неодноразово доводилось виступати перед публікою. З твоїх спостережень – чи можливо передбачити аудиторію і те, як вона сприйматиме поезію?
Я розглядаю все через призму відносності – аудиторію можливо передбачити певною мірою. Коли ми робимо літературні читання літстудії, то приходять різні люди – ті, які, можливо розраховують на поезію трошки простішу, більшою мірою жвавішу, а у нас часто песимістичний настрій.
— Уявімо, що кожен твій вірш є кольоровою фарбою, і тобі необхідно розмалювати цими фарбами світ. Яким би був той світ?
Якщо вважати, що чорний колір – це нейтральний колір, то світ би був нейтральним (сміється). Насправді навіть попри те, що мої тексти є більшою мірою песимістичними, на різних рівнях розуміння в них є фарби й світлих відтінків з різноманітними їх варіаціями.
— У мережі наштовхнулася на твою фразу про те, що найбільше ти мрієш ніколи не перестати мріяти. А у віршах твоїх можна знайти твої мрії?
Так, там можна відшукати мене з ніг до голови, але головне не переплутати з іншою людиною, тому що ліричного героя не завжди можна ототожнювати з автором. У віршах є мої мрії, моє минуле, моє теперішнє і навіть моє майбутнє.
— Свої вірші зберігаєш лише на папері чи й у голові?
Я пам’ятаю більшість своїх віршів.
hcWCILhn5gs- Можеш прочитати власний вірш, який тобі найбільше до вподоби?
Останній прочитаю:
Ми, мов фарби лягли на фанеру.
Трему шкіц, страху шприц
І темінь.
Возвеличуємо Венеру,
Потім пристрасть блокнотним паперам
Віддаватиму, як тобі,
і поклони, як в страсний четвер,
я словами, рядками битиму,
світлом ситими,
Поки нас без хреста розпинатимуть
За любов
на очей списах,
обмотаюсь думок канатами,
не картатимусь.
Є ж чуття, за яке помер би,
Плоть і душу безжально в прах,
Ніби сп’яну.
Не розбий моїх мрій порцелянових,
Пустоцвітних.
Бо навколо доволі тужно,
Обвугліли криваві квіти.
Тільки спогади – щастя пера:
Ми, мов фарби лягли на фанеру.
Трему шкіц, страху шприц
І темінь.

Алла Сердюк

Добавить комментарий