Червоні криси смерті, або мова живого каменю

Володимир Даниленко. ‘Кохання у стилі бароко’ й інші любовні історії: Роман та оповідання. – Львів: ЛА ‘Піраміда’, 2011. – 254 с.

Володимир ДаниленкоРомани, як скульптури: бувають крихкі і недбало виліплені у незграбних руках, що лущаться від емоційної та поетичної дихавиці, а є й ті, яких кувалдою важко розтовкти, бо надто уже добре місиво заколочено. Доволі фактурним  у цьому ключі видається твір Володимира Даниленка ‘Кохання у стилі бароко’ – достоту небуденна присвята мамі, що не рясніє показовою пошанівкою за ‘натруджені руки і недоспані ночі’, як це узвичаєно в українському письменстві.   Про матір тут ні пари з уст, проте прикипіти є до чого.

Центральними постатями  роману виступають не лише люди, а й міфічні персонажі, які потайки сходять зі своїх постаментів, блукаючи сонною столицею, розважаючись, правлячи повсякденні балачки. Воно й не дивно, адже за словами автора, Київ-таке місто, де камінь може стати людиною, а людина каменем. Відтак усі  тваринні зліпки ‘Будинку з химерами’, спостерігаючи за містянами, і собі нерідко перебирають їхні манери. Письменник коротко, але вдало змальовує образ Горгулі, зумівши розгледіти під кам’яною оболонкою людську сутність. Фантасмагоричні картини твору змінюються містичними епізодами, де відображені знахарські обряди, окультні практики та ін.

Жанрова природа твору є складною для ідентифікації . В романній обоймі рівномірно розмістилися урбаністичні, фантастичні, філософські, історичні  та детективні елементи.

560727dabdf5a

Нарація тексту сповнена міріадами нерівностей: то читач потопає у живописному змалюванні, то автор забуває про будь-які тропи, а то крадькома приміряє на себе тогу історика-мистецтвознавця,  аби переконливіше переповісти варту уваги оказію. І все ж така вихлястість не заважає монолітному сприйманню твору, позаяк Даниленку вдається пучками пальців обох рук ретельно затерти рубежі між реальністю та вигадкою, наділяючи в такий спосіб роман бароковими елементами. Ще однією визначальною віхою бароковості є настрої скороминущості життя. Власне те  ‘Memento mori’ і  штовхає персонажів на несусвітні вчинки.

Письменник із самого початку говорить загадками, натякаючи уважному читачеві, якою буде розв’язка цієї непересічної історії. Варто лише відкинути усі зачудування персонажами та змодельованою дійсністю, і підказки притьма поведуть вас у правильному напрямку  розуміння стрижневих мотивів твору. Так портретна характеристика головної героїні твору, Юлії Маринчук, для доскіпливого реципієнта є маркером невідворотності і зрежисованості зображених подій:

‘У неї було чорне волосся, налите соком обличчя, наче яблука білий налив, і великі темні очі, повні легкого смутку, ніби вона знала, чим закінчиться їхня зустріч і куди рухається цей світ’.

Попередження про те, яку небезпеку може понести за собою дружба архітектора Валерія Колядевича зі сповненою шарму та таємничості Юлією, замасковані у вигляді фривольних реплік героїні, де грайливість і трагізм міцно переплетені між собою:

‘А даремно ви так боїтесь. Смерть – спокуслива жінка. Якщо вона когось вибирає, то від свого не відступить…’

4185-7-3

Не зважаючи на жодні застереження, чоловік легко погоджується прийти на допомогу привабливій благальниці Маринчук, яка уклінно просить  розгадати, здавалося б, невинний кросворд, через який за дивним збігом обставин уже померла не одна людина. Головоломка щоразу стає містичнішою, проводячи персонажів за лаштунки минувшини, викриваючи маловідомі факти людей із різних епох. Тут у єдиній текстовій канві зійшлися гетьман  Іван Сулима, скульптори Еліо Саля  та Олександр Архипенко,   живописець Олександр Мурашко. Останній, до речі, як і Колядевич, піддався чару  кралі, яка стрімко ввірвалася у спокійне життя художника, спершу відібравши у нього усі сили та затьмаривши розум, а згодом не менш несподівано, покинувши його. Цю фаталістку Наталі, завсідницю кафе ‘Ротонда’, Мурашко, встиг увіковічнити у знаній картині ‘Дівчина в червонім капелюшку’. Кокетка стала вісницею смерті митця.  Юлія Маринчук  теж довела архітектора до загибелі, коли той впорався із горе-кросвордом. Жінки роману ‘Кохання у стилі бароко’ сповнені неземної сили. Вони, як марево, з’являються невідь-звідки, обдаровують чоловіків увагою, приносять їм омріяну славу та задоволення, а потім ніби розчиняються в повітрі, забираючи у них найдорожче – життя.

0_3ef08_e0101210_XL

Юрій Вітяк

 

Добавить комментарий