Гарпер Лі. Коли невідворотна тишиця

(За твором Гарпер Лі ‘Убити пересмішника)

Рецензія

Різноголосся соціальної оркестри, що з важкотою піддається диригуванню правовими нормами, расова нерівність помножена на чисельник численних релігійних утворень і поділена на знаменник матеріального зубожіння – ось вам приклади з дробами зумовлені історичними чинниками, які Гарпер Лі встигла записати для наступних поколінь. Це та виїмкова спосібність смертними дарувати безсмертя своїм нетілесним дітищам.
Харпер Лі

Друкований романний первісток письменниці миттю добрався до свого читача у різних кутах і закутинах світу, але так і не зробив його творчиню щасливою. Добровільна відмова авторки правити довкола літературні балачки з журналістами та прихильниками зіграла з нею немилосердний жарт, позаяк згодом поповзли чутки, мовляв, лаври завше дістаються не тим, нечуваний успіх книжки – заслуга редакторської обдарованості Трумена Капоте, а зовсім не хисту нікому невідомої до того письмаки. І навіть після низки в’їдливих закидів Гарпер Лі не порушила своєї мовчанки — надто уже багато сказала головним опусом.

Вбити пересмішника

Вбити пересмішника. Біографізований роман «Убити пересмішника»  — це перемішанка пригодницької та соціально-побутової орації, пропущена через цідилко доброти і справедливості. Всюди сущий наратор в образі непосиди Всевидька оповідає історії, що відбуваються у місті Мейкомбі, на якому лежить «печать старечої втоми». Назва міста – справа радше авторської завуальваності, аніж вимислу, понеже скрутне становище населення – наслідок Великої депресії, яка не оминула жодну американську сім’ю. Мейкомб, ніби пуповиною, обплутаний своїми забобонами («Тут дорослі люди не переступлять поріг у двох випадках: якщо в домі покійник, або коли йдеться про справу, пов’язану з політикою») та звичками («Люди в ті часи жили неквапом. Ходили собі по площі, заглядали у крамниці, статечно, без поспіху. Ніхто не поспішав — нікуди було йти, нічого купувати, та й грошей не було»). Лякалок теж хоч гать гати.

Найбільш жаским персонажем, на перший взір, видається Страхолюд Редлі – затворник, відрізаний від світу консервативними батьками за розбишацькі витівки. Його мало хто бачив, але образ давно обріс моторошними штрихами. Фантазер Діл (прототипом якого послужив Трумен Капоте) і собі придумав не менш полохливу оповідку: «Страхолюд якось уночі одкусив у матері палець, бо був голодний і не міг зловити ні кота, ні білки; тепер цілі дні вона сидить у вітальні і плаче, а Страхолюд тим часом струже ножем меблі». Як бачимо, сувора педагогічна метода не поруйнувала внутрішню красу і гармонію Редлі. Він залишає гостинці у вузлуватому дуплі віргінського дуба, аби порадувати дітлахів, і виявляється справжнім героєм, який рятує Всевидька і її брата Джека від навіженого Боба Юела. Як би там не було, але питомо казковий принцип «добро перемагає зло» покладений і в основу цього твору, хоча й попервах важко розрізнити, хто по який бік перебуває.

Роман побіжно охоплює багато типів людей. Тут і страж закону розсудливий містер Атікус, батько Всевидька і Джека; і невдоволена життям міс Моді, яка ненавидить власну домівку та проведений у ній час; і дошкульна морфістка місіс Дюбоз, яка вважає, що весь світ деградує; і маргінали Юели – «своєрідна каста. За певних умов звичайні люди розважливо надають їм деякі переваги; іншими словами, намагаються не помічати деякі їхніх вчинків. Не помічають, наприклад, що Юели не ходять до школи. Що містер Боб Юел, батько Барріса, стріляє і ловить капканами дичину в той час, коли це заборонено».

Особливості суспільних взаємин віддзеркалені письменницею на прикладі школи, де кожен учень відтворює поведінку своїх батьків: кепкує з когось, стає мішенню для насмішок, або ж залишається осторонь усіх проблем.

Центральною проблемою твору є расова ієрархія та нетерпимість: «Біля входу негри зупинилися, терпляче ждали,поки пройдуть білі з своїми сім’ями.» Поряд з тим, Гарпер Лі майже пошепки, але таки порушує питання сексизму: «Нелегальна торгівля спиртним завдавала немало лиха негритянському кварталові, але жінки — більше».  Конфлікт розгортається навколо неблагополучної сім’ї Юелів. Побивши доньку, Боб змушує її брехати, нібито це справа рук Тома Робінсона, який домагався дівчини. Порятунок невинного стає справжнім викликом для Атікуса і навіть торкається його релігійних переконань: «Судова справа Тома Робінсона — це випробування нашої совісті…Всевидько, я не зможу ходити до церкви, я перестану вірити в бога, коли не спробую допомогти цій людині». До слова, роман є показовим в плані різноманіття конфесійних утворень, зокрема, мова йде про менонітів, ногомийок, згадується про африканську методистську церкву «Перша Покупка», у якій теж затаїлися дискримінатори, щоправда, уже по відношенню до «білих».

Образ Робінсона виведений штрихами («Шкіра в Тома була чорна, але не блискуча, а бархатиста. На чорному обличчі світилися білки очей, а коли він розмовляв, його зуби поблискували.»), позаяк несправедливе судове рішення виносилося частіше тим, хто був нижче у расовій ієрархії.

Кадр з фільму "Вбити пересмішника" (1962)

Кадр з фільму «Вбити пересмішника» (1962)

Чи не головним гаслом твору є фраза Атікуса: «Діяти по совісті не завжди означає погоджуватися з думкою більшості». Він виховує своїх дітей у дусі добра. Саме з уст правника рине застереження, чому не можна вбивати пересмішника: «Пересмішники не роблять ніякої шкоди, а своїм співом дають нам велику радість. Вони не завдають шкоди нашим садам, не в’ють гнізд в амбарах, вони тільки співають, виливаючи нам свою душу. Ось чому гріх убивати пересмішника». Тим самим простодушним пересмішником був і Том Робінсон, який спершу поніс не заслужену покару, а потім був пристреленим у намаганні вибратись із буцегарні. Про цю подію намагався засурмити видавець-відчайдуха містер Андервуд, який помістив на передовиці «Мейкомб трібюн» коротенький некролог, де порівняв смерть Тома з безглуздим убивством співочих птахів, яких винищують мисливці та діти.

Роман «Убити пересмішника» – це реалістична плетениця дитячих мрій та недитячих проблем, вправно виведена безсмертною авторкою. Здається, що по Гарпер Лі подосі голосять пересмішники, переспівуючи її симфонічний твір, який лунає навіть тоді, коли невідворотна тишиця.

Юрій Вітяк

Добавить комментарий