Що приховують самообійми?

Наш світ, а може не тільки наш, прийнято поділяти на фізичний і метафізичний. Якщо простіше, то у всіх нас є тіло і душа. Замислюватись на таку тему не завжди вистачає часу. Сьогодні заглядати до себе в душу прийнято за допомогою різноманітних тренінгів, лекцій, бесід з людьми, які чогось досягли, словом рівнятись під сучасні тенденції. Коли ж залишаєшся наодинці, то самозаглиблення, зазвичай, завершується перед дзеркалом або екраном.

1829 року в Пенсільванії була збудована в’язниця, яка діяла за правилами пенітенціарної системи. Ідея полягала в камерах-одиночках, в яких засуджені відсиджували свій термін. Відбувши покарання наодинці, злочинці мали б дійти до повного розкаяння методом самозаглиблення. Тоді, на думку засновників системи, пенітенціарна в’язниця вважалась найкращим способом виправлення звинуваченого. Однак за більшістю в’язнів, яким вдалось відбути свій вирок не закінчивши життя самогубством, спостерігались психічні розлади та повна дезадаптація до існування на волі.374610_279696618748855_293256548_n

Наше «грубе» тіло, в деякій мірі, може нагадувати своєрідну камеру, де душа мимоволі приймає роль ув’язненого. Тоді ми боїмося бути слабкими, боїмось програти, боїмось бути висміяними, врешті, боїмось себе. І відчуття самотності, як не дивно, асоціюється із можливістю зустрітись віч-на-віч із давно забутими страхами та болем. Звідси, наприклад, усім відомі приступи паніки, які спостерігаються сьогодні ледь не у кожного третього.

Сучасні психологи та письменники темі самоусвідомлення відводять неабияку роль. Пишуть про те, як полюбити себе, як зрозуміти свою сутність, рекомендують терапевтичні вправи. А чи пробували ви коли-небудь залишитись наодинці з собою в повній ізоляції? З відключеним телевізором, інтернетом, музикою, телефоном, без спілкування з друзями, рідними та сусідами. Звучить якось неприродньо. Хіба я псих? – подумаєте ви. Але  звідки така категоричність? Чому елементарну річ ми сприймаємо за божевілля?

Цієї теми торкається й мистецтво. Власне воно допомагає спроектувати внутрішнє, метафізичне, в художній образ. Про стан самозаглиблення розповіла київська художниця Олександра Павловська. В рамках фотопроекту «Самообійми» авторці вдалось  не лише зафіксувати свій образ, але й заглибитись у внутрішні переживання. Обійнявши себе руками Олександра годинами проводила наодинці перед камерою.
DSC08301

  • Шмат білої тканини, довга витримка на фотоапараті і переживання – це те, що оточувало мене в процесі роботи. Цікаво, що я ніяк не впливала на кадр, не могла його запланувати, не знала буде зображення чітким чи розмитим. Не знала скільки часу потрібно стояти перед камерою, щоб вона вловила потрібний момент. Обіймала себе будучи в різних настроях, намагалась зафіксувати , що відчуваю у конкретній ситуації. Сьогодні на полотні ви можете побачити не лише фізичне тіло, але й мій внутрішній світ. Те, чого неозброєним оком не побачиш, те, що навіть сам у собі не помічаєш. На одній роботі видно маску, що відкриває моє обличчя, на іншій – вимальовується ангел.12243487_755766027863445_1840878335252773302_n

Працюючи над проектом Олександрі вдалось не лише зафіксувати власні образи, але й заглибитись у їх сутність.

12239665_531206420366339_2333721003803037491_n

Фото Анни Золотнюк

  • Якось під час діалогу з собою виникла думка, що довела мене до сліз. Намагання заспокоїтись були марними, адже в моїй душі відбувалися безповоротні процеси. І тодіу мене виникло запитання, чи так буває завжди? Чому обійнявши себе руками з’являються сльози і жалість до себе? Чому не радість і задоволення? Коли інтимно розмовляєш із собою — обіймаєш себе чи відштовхуєш? Чи, може, рятуєш? Чи заганяєш у кут? Радієш чи задихаєшся?  Невже так відбувається зі всіма?  Я почала експериментувати і думати про різні ситуації, щоб більше себе зрозуміти. Коли перебуваєш сам-на-сам, твій розум звертається до душі,  і між ними виникає розмова, зароджується внутрішнє взаєморозуміння.
    1461528_755766021196779_6001225959888401115_n12243548_755766077863440_744165130908596346_n

Київська арт-група «Scrag Aisedory» реалізувала перформанс, який не має назви, проте повністю співзвучний із виставкою Олександри. Учасники арт-групи Ася Панкова та Данило Сташук намагались показати наскільки далеко кожен з нас може зайти в процесі самопошуку.

  • У пластичній взаємодії ми спробували втілити  те, що Олександра зобразила у своїх роботах. Хотілось розкрити гаму емоцій та почуттів людини, яка залишається на самоті. Саме тоді можна бути таким, яким є насправді, — ти можеш дуркувати, кричати чи навіть плакати. В суспільстві прийнято вважати, що плачуть лише жінки, але це не так, чоловіки теж плачуть, особливо на самоті. З одного боку ми дуже індивідуалізовані, а з іншого — забуваємо дослухатись до себе.
12208585_531205970366384_2737348707444050449_n

Фото Анни Золотнюк

Родзинкою перформансу був галерейний простір, присутність глядачів та музичний супровід тернопільського електронного гурту «Zsuf», що неабияк підсилювало емоції.
DSC08282

12243075_531206193699695_6000867946328380154_n

Фото Анни Золотнюк

DSC08289

У кожного залишились свої враження та запитання, що породжує своєрідні три крапки … що далі? …

  • Після проекту я багато чого для себе відкрила, — каже авторка виставки. — Тепер хочу дізнатись, що відчуваєте ви?

До «Самообійм» може долучитись кожен бажаючий, щоправда онлайн. Олександра Павловська із задоволенням розділить ваші переживання та емоції. Відгуки, а краще фото чи відео надсилайте в приват.

Виставка діє в галереї «Бункермуз» до 27 листопада
Вхід вільний.

12227191_531205563699758_7615262528463078819_n

Фото Анни Золотнюк

DSC08293DSC08288DSC08291

Оксана Божко

 

Добавить комментарий