Поезія Софії Головецької

Головецька Софія народилася 20 вересня 2001 року у місті Харкові. Дитинство провела у мальовничому прикарпатському селі Стрілки, Старосамбірського району, Львівської області. З часом  приїхала до Тернополя.

Софії імпонує думка Оскара Уайльда : “The artist is the creator of beautiful things. To reveal art and conceal the artist is art’s aim”.

Цікавиться творчістю у різних її проявах ще змалку. Зокрема захоплюється поезією, пише авторські вірші. До вашої уваги її перші спроби.

Тисячі очей

Тисячі очей дивляться з небесних тіл

На нас закоханих, впадаючих у Ніл,

Ми тонемо у нескінченності думок,

Де вічно сяє зоряний стрибок…

 

Мрія ще так далеко — ціль вже близько,

Стережіться, бо на гладкій дорозі слизько

Гірська стежина — естафета перешкод,

Та ми йдемо заради шляху, а не нагород…

 

Коли життя не має сенсу,

Нутро кипить у стінах декадансу —

Мій фенікс ще дихає вогнем

І спопеляє кривизну систем!

 

Коли тінь падає на мої плечі

І зникли щирі вигуки малечі —

Я знаю,є світло серед темних слуг,

Душа підкаже слово: «Друг…»

 

Тоді мені насняться твої очі,

Як ритуал, я бачу їх щоночі

В ілюзії космічних сфер,

Де править балом Сонячний Жонглер…

 

Театр дій

Самотні вулиці, німі будинки,

В осені не залишилося родзинки,

Зимовий спогад – аромат ностальгії,

Очікування свята зникає на периферії

 

Гуманних пострілів, сердечних барикад,

Хоч еволюція змінила общинний лад,

Та залишилася кривава санкція – війна,

Жахлива річ, коли театр дій – людська душа…

 

 

Шлях

У кожного своя дорога,

Щаслива, радісна або пуста.

Біда, коли усе життя тривога

Сльозами крила обпіка.

 

Тліють байдужі силуети,

Час трансформований у лід,

Кому потрібні незакінчені сонети,

Коли ти хочеш залишити слід

 

Монументальний, вічний, мов граніт.

Іскряться очі, запалена душа

Ідеєю змінити цілий світ

І все? Кінець. Продовження нема…

 

 

Дощ

І стиха дощик по щоці стікає,

У серці град печальних моїх днів,

Бо у хорошому людина зло пізнає,

Коли загубиться серед світів…

 

А я пливу у синю даль,

Де кожен подих-це натхнення,

Де скинеш якорі на дно,та знай,

Що це не присуд долі, а знамення…

 

Всі відреклись від мене в одну мить

І тільки з місяцем побачусь я у снах,

Він шепотом до мене прокричить:

«Щастя не шукай в змарнованих літах!»

 

 

Життя – це сон

Життя — це сон тривалістю у вічність,

Він все одно зійде в одноманітність,

Зрозумієш це чи ні —

Загубишся у сновидінь імлі…

 

Життя — це пісня ранніх солов’їв,

Вони не хочуть, та летять з теплих країв,

Бо хто ж тоді мелодію складе,

Що з уст весни у даль іде…

 

Життя — це крапля райдуги на сірім полотні,

Що створює шедевр у старенькому вікні,

І може замінити воду,

І несмак перетворити в моду.

 

Життя — це перші кроки немовляти,

Якими шлях далекий буде прокладати

У світ невіданий, химерний,

Де вибір між добром і злом мізерний

 

Життя — це драма у брудних відтінках,

Котру записують чорнилом на сторінках,

А потім створюють із них багато п’єс,

Де роль твоя залежить від небес…

 

Життя — це океан лише в одних очах,

Погляд яких долає страх,

І зможе оживити мертві квіти,

Що знову будуть гратися в саду, мов діти…

 

Світанок

Ще ціла вічність до світанку,

Годинник нервово цокотить,

Рахую секунди до ранку,

Солодкий місяць не спить…

 

Не поступиться він своїм троном,

Від крижаного подиху завмер,

Цей час світило неба за законом

Отримало від вищих сфер!

 

Купається владика в чорнім морі,

Закутавшись у сріблясту пелену,

Сховав Ведмедицю в коморі,

Я все одно її знайду!

 

Затягнув тихенько серенаду.

Підморгуючи, красень білолиций

Подарував мені нічну баладу,

Зібрану із міфів по крупиці…

 

Проганяє за обрій Пана новий день,

Та місяць назбирав в торбину

Зоряний пил теплих пісень

Й хутко кинув за спину…

 

Величаво котиться Небесний Пан

По дивному Молочному Шляху,

Світлішає і степ, і лан,

Мурликає хтось на даху…

 

Огляне ще раз свої володіння

І вчепиться за хвіст комети,

Зникають химерні сновидіння,

А він сіятиме для іншої планети…

 

Добавить комментарий