Поезія Світлани Кравчук

  • Кравчук Світлана народилася 15 вересня 2001 року у м. Броди. Дитинство провела у селі Паликорови Бродівського району Львівської області. Пізніше переїхала в Тернопіль. 

    Світлана змалечку пише вірші та прозу, захоплюється театральним мистецтво і вивчає іноземні мови. Вважає подорожі невід’ємною частиною свого життя. Цікавиться культурою Азії. Впевнена, що їй вдасться підкорити ту вершину, яка буде здаватися найвищою.

    Щоб заохотити себе до нових звершень, йде по своєму життєвому шляху з девізом: «Я не боюся тіней: вони означають, що світло поруч». Про найзаповітніші мрії дівчини не знає ніхто. Можливо нам розкаже про це її поезія?
    Весняна меланхолія
    І знов прийшла весна, все оживає,
    Але в моєму серці в’януть квіти.
    Природа нам симфонію заграє.
    Шкода, не можу з нею порадіти.І бачу лиш розмиті силуети,
    Які прямують різними стежками.
    Читай мені шекспірівські сонети —
    Я хочу загубитись між рядками.Окриленість чи це меланхолія?
    Не знаю, мені важко щось казати.
    Чи марно серце від кохання мліє?
    В таких речах важливо сенс вбачати…

    З чого починається кохання

    Коли ти дивишся на неї,
    То бачиш аристократизм.
    А її голос кришталевий!
    Твоя любов, як фанатизм.

    Обожнюєш глибокі очі
    В яких залишився азарт.
    Про неї думаєш щоночі.
    Твоя любов це тільки старт

    Ти хочеш взяти її руку
    Й ніколи вже не відпускати
    Тепер ненавидиш розлуку.
    Запам’ятовуєш всі дати.

    Бажаєш з нею говорити
    Про різні примітивні речі.
    Її щасливою зробити
    Почути вигуки малечі.

    Заради неї обіцяєш
    Усі вершини підкорити.
    Ти усвідомлюєш і знаєш —
    Без неї тобі важко жити.

    Вже почуття фінішували.
    Тепер ти чисто покохав.
    А з чого шлях цей починався?
    В ній аристократизм вбачав.

    Згасло полум’я свічі

    Давай залишимо у спокої ці дні
    Давай забудемо про всі наші проблеми.
    У цій кімнаті зараз ми одні,
    Немає плану й точної системи.

    Як діяти вирішуй собі сам
    Я просто тихо поспостерігаю
    І не влаштовуй тільки мелодрам.
    Твої думки вже наперед я знаю.

    Як схочеш я підкажу де чайник
    Завариш чай для себе і для мене.
    Цікаво, чи згадаєш зараз ти,
    Що чай я п’ю без цукру і зелений.

    Навіщо це ти свічку запалив?
    І кинув швидкий погляд на годинник
    До губ легенько чашку притулив.
    Невже якийсь зв’язок між нами виник?

    Та раптом згасло полум’я свічі.
    Я більше змін ніяких не застала,
    У цій кімнаті все ще ми одні,
    Лише напруга непомітно спала…

    ***
    Дитино, та, що дивиться на світ
    Своїми ніжними і добрими очима,
    Тобі ще жити тут багато літ,
    Тому розправ, будь ласка, свої крила.Ти знаєш, в цьому світі є дива,
    Такі, що дійсно жити спонукають
    Але, на жаль, так склалося в житті,
    Що люди їх чомусь не помічають.Дитино, швидко глянь у далечінь!
    Побач, відчуй, що там тебе чекає!
    Зустрінеш ти не раз на шляху тінь,
    Не бійся! Життя легко їх минає.

    Ти знай, що дуже швидко мчать роки.
    Навчися завжди йти на поклик серця.
    Не сердься, коли робиш помилки.
    Даруй любов й життя тобі всміхнеться!

    Дорога

    А за вікном пейзажі майорять.
    Несе мене в далеку даль дорога.
    Сховалось сонце, зорі вже не сплять
    Й чомусь мене охоплює тривога.

    Дорога мчить і з-під швидких коліс
    У повори вправно завертає.
    Минає гори, місто, річку, ліс.
    І ні кінця ні краю їй немає.

    В людей також бувають такі дні,
    Коли кінця буденність не сягає.
    Та повезти повинно у житті.
    І хай надія в цьому помагає.

    Можливо я скажу не ті слова
    Напевне підберу не ті рядки,
    Та знай – життя дорога, ще й складна.
    Й кінець її побачать лиш зірки.

    Не бійся, дій! З дороги не звертай.
    Тримай ти міцно долю за зап’ястя,
    Настане всім твоїм негодам край.
    Попереду тебе чекає щастя.

    Годинник

    Так тихо навкруги і лиш годинник
    Із моїм серцем б’ється в унісон.
    Повільно відраховує хвилини.
    Ніколи не порине він у сон.

    І безперервно буде працювати.
    Його робота є значна для нас.
    Він таємниці буде зберігати,
    Такі, що знає їх один лиш час.

    Поет нотує пісню солов’я

    Вже за вікном давно настала нічка.
    Палають зорі, в небі, в далині.
    Ген, аж за лісом, де сховалась річка,
    Сидить поет у дивній тишині.

    Повітря свіже й незбагненно чисте,
    Лоскоче річка рідні береги.
    Колише вітер поле шовковисте
    І верби вже заснули край води.

    Сидить поет і щось нотує в зошит.
    Його природа мабуть надихає…
    Кущі калини, верби, місяць, зорі,
    І соловей, що ніжно там співає.

    Поет нотує його дивну пісню,
    Яка дзвенить і все не утихає.
    Про що співає мила ця пташина?
    А вже про це навіть поет не знає.

    Тужлива осінь

    Вже відлетіло літо в теплий край,
    Залишило лиш спогад в подарунок.
    Тепер зігріти може тільки чай,
    Земля прийняла осені цілунок.

    І сонце більше солодко не світить,
    І не цвітуть вже різнобарвні квіти,
    А небо затягнули сиві хмари,
    Немов похмурі і сумні примари.

    Так хочеться літа, теплого, нагрітого!
    Тих днів безтурботних, що швидко минали!
    І ніжних обіймів туману ранкового.
    Але прийшла осінь і все відібрала.

Добавить комментарий