125 років з дня народження українського видавця Івана Тиктора
З нагоди ювілею одного з найвидатніших українських видавців ХХ століття — Івана Тиктора (6.07.2024 – 26.08.2024), «Культурно» публікує статтю Оксани Думанської, дослідниці біографії Тиктора, й керівника авторського колективу монографії «Іван Тиктор: талан і талант» (2007 р., Українська академія друкарства) — найкращого дослідження життя і творчості Івана Тиктора.
Метричні книги села КрАсного на Бузеччині (Львівська область), дивом вцілілі після воєн, пожеж і, особливо, після “чистки” архівів відповідними службами, зберегли нам скупі свідчення родоводу Івана Тиктора. Саме ім’я його, як і справа цілого життя, було “репресоване”, адже у ще не “возз’єднаній” Західній Україні він належав до найзапекліших антибільшовиків, що засвідчують публікації тодішніх часописів концерну «Українська Преса» — Тикторового медійного поля.
Феноменальний підприємницький успіх сина рільника з КрАсного неможливо не пов’язати із його дідами-прадідами, що закорінили свій рід у селі вздовж ріки Гологірки. Та й саме прізвище, помилково записане як Ktytor¹ засвідчує не просте походження. Ктитором (грецьке — будую, набуваю) — у Візантії називали людину, яка збудувала чи оздобила храм. Потім так почали іменували особу, вибрану громадою відповідати за належне ведення справ у храмі. Зрештою, у церкві моляться за ктиторів та доброчинців, і це вже ознака неабиякої поваги спільноти. Безперечно, хтось із загублених у часі предків Івана Тиктора міг бути ктитором, і він подав знак з минулого, виокремивши свого нащадка не лише прізвищем, а й неабиякою обдарованістю.
Під батьківською хатою.
Стоять: Ксеня, Іван, Марія Тиктори, Аксентій Постолюк, чоловік Софії Тиктор, Софія, Андрій, Ольга Тиктор; сидять: Марія, дружина Івана Тиктора із сином Зеновієм, Микита Тиктор — батько Івана, Наталія Тиктор — мати Івана з онуком Мирославом Черевком, Анна Малявська — сестра Івана з дітьми Богданом та Марією. Друга половина 1920-х років.
(Це та інші фото — з родинного архіву Ольги Падковської, молодшої сестри Івана Тиктора.)
Його батьки — Микита Тиктор і Наталія Комар — побралися 17 лютого 1895 року. Мали одинадцятеро дітей, з яких вижило семеро. Найбільше поталанило саме Іванові: батько не пошкодував грошей на його освіту — і після сільської початкової школи хлопець навчається в Рогатинській приватній гімназії “Рідної школи”. Там він відчув смак до театральних вистав: на канікулах розбурхував усе село, збираючи різний реквізит, гримуючи своїх „акторів”, навчаючи їх сценічної мови…
Іван був у восьмому класі, коли почалася Перша світова. Директор гімназії Михайло Галущинський разом із своїми вихованцям формував перший легіон Січових Стрільців. Серед самохотників (так називали тоді тих, хто добровільно записався до УСС) — Іван Тиктор. В українському війську дослужився до четаря. Листопадовий Чин, українсько-польська війна, падіння ЗУНРу, концентраційний табір на Помор’ї…
Тикторові було двадцять п’ять літ, коли він повернувся до Красного, викуплений батьком з полону. Скільки коштував папір про благонадійність вояка УСС та УГА, підписаний війтом-україножером Яном Андрушевським, ніхто не знає.
В ті часи мало який українець міг отримати добру освіту, а що вже казати про того, хто воював проти поляків! Свого часу матуру Тиктор не склав, сподівання на неї було мізерне. І він опиняється в Третій учительській семінарії, де можна було, як в сучасному екстернаті, скласти іспит з кількох дисциплін і отримати право вчителювати. Саме на іспиті з історії трапився конфлікт з викладачем, відвертим шовіністом, якому не сподобалися самостійні думки непокірного українця. Годі було й думати про вчителювання.
Найдоступнішими для допитливої молоді були різні курси (школи) при товаристві «Просвіта» у Львові. Іван Тиктор записався на ті, що навчали азам комерційної справи, і почав втілювати у своєму селі перші проекти. Згуртувавши молодь, він відремонтував занедбане приміщення старої церковної крамниці (в роки Першої світової російські військовики мали там конюшню) і розмістив у ньому новозаснований кооператив «Сила», кредитну спілку «Українська каса», читальню «Просвіти», кравецькі курси Союзу Українок, гурток «Сільський господар», гуртки «Рідної школи», спортивно-руханкове товариство «Сокіл».
Кравецькі курси Союзу українок. Крайня зліва стоїть Ксеня Тиктор; третій зліва сидить Іван Тиктор. Кінець 1920-х років.
Як засвідчує краєзнавець Ярослав Стецишин у своїй розвідці «Історія Красного», з поверненням Івана Тиктора активніше запрацювала місцева «Просвіта» і драматичний гурток, а головне — активізувалося доброчинство сільської громади, яка зібрала кошти на допомогу «Рідній школі» Золочева — 14339 польських марок, «Рідній школі» Львова — 4000 п.м., Українському таємному університету — 4000 п.м. «Рідній школі» у Золочеві допомагали і збіжжям, двічі відвозили харчі для сиротинця у Львові. Окрім того, були вперше проведені фестини — з фантовими лотереями, іграми, конкурсами, — чистий прибуток з яких склав 62291 п.м.
Читайте також: Яків Гніздовський — про екслібрис
Таке громадське піднесення українства викликало занепокоєння у вже згаданого війта Яна Андрушевського. Скориставшись провокацією (хтось підкинув у незачинене вікно читальні «Просвіти» листівку із закликом протидіяти переписові населення), війт опечатав приміщення і заарештував трьох «підозрюваних»: Івана Тиктора, Андрія Букеду та Івана Ладу. Арештовані просиділи близько трьох тижнів під вартою у королівському замку Золочева.
Діяльність читальні «Просвіти» староство згодом відновило, навіть дозволило заснувати курси для неписьменних, але було заборонено на них викладати Іванові Тиктору та Андрієві Букеді як політично неблагонадійним.
У цей же час просвітянський активіст Іван Тиктор став ключовою фігурою в забезпеченні студентів Українського таємного університету житлом та дешевим харчуванням², одночасно навчаючись на правничому факультету УТУ. Щоправда, в архівах не збереглося жодної екзаменаційної відомості, в якій би він фігурував як студент. Можливо, це пов’язано з вилученням “компетентними органами” архіву послідовного антибільшовика Івана Тиктора. Тоді ж з утворенням 1921 року кооперативного видавництва «Червона Калина» Тиктор увійшов до виконавчого комітету, куди його спротегував голова ради директорів Степан Шухевич, найвідоміший адвокат, захисник на найгучніших політичних процесах.
Іван Тиктор, 1920-й. Поєднання краватки з вишиванкою — своєрідний фрондизм того часу.
Якщо зважити на те, що Тикторові доводилося щодня доїжджати з Красного до Львова потягом і таким же чином повертатися додому, то прості арифметичні обчислення стверджують: він спав не більше 4–5 годин на добу, тому що всі громадські справи села відбувалися за його ініціативи.
Красненці й зараз оповідають, як чоловіки гуртом стояли на дорозі в очікуванні Івана з потягу, щоб він пригостив цигарками. Або про його щедрі дарунки дітям на День святого Миколая: комусь взуття, комусь одяг, а комусь книгу. Часом якась бідна жінка поскаржиться на нестатки — і Іван витягне з кишені кілька злотих…
1923 року Іван Тиктор одружився із Марією з дому Хом’як. У родинних спогадах подано дві версії їхнього знайомства — і обидві мають право на існування, хоча вже самі імена містично поєднали молоде подружжя.
(Рідна сестра Тиктора — Ольга Падковська розповіла, що 1922 року Марія Хом’як мешкала в Красному у Яворських. Через цей двір проходив щодня Тиктор, повертаючись зі Львова. Дівчина примітила його, і одного разу стала біля хвіртки так, що він не міг її оминути, не перепросившись. Потім батько Марії прийшов до Микити Тиктора зі скаргою, що Іван узяв перстень у його доньки, хоча, ймовірно, вона сама його подарувала… А згодом і весілля відгуляли.
Антоніна Данькових, племінниця Марії Тиктор, оповіла, що її тітка познайомилася із своїм майбутнім чоловіком у Талєргофі – австрійському таборі для полонених. Виокремлення наше — Авт.)
Цей рік — особливий для Тиктора: він стає на самостійний шлях видавця. І перший його проект — часопис «Новий Час», уже в самій назві якого відчувалася певна двозначність. Час настав новий, але не той, на який сподівалися учасники національно-визвольних змагань. Цей час ще не для українців, але саме від них залежить, чи надійдуть часи направду нові.
Вінчаючись 2 червня 1923 року в церкві с. Смільно під Бродами, Іван Тиктор вказує своє місце проживання у Львові — “при вулици Супінського під ч.21”. Це був Академічний Дім, збудований на пожертви громадян для студентів університету та політехніки. Левову частку коштів вніс видатний український громадський діяч і меценат Євген Чикаленко. Він писав: „В ті часи, коли вмерла дочка моя, я не міг на Україні нікуди вжити її посагу, як думав і хотів, на громадські цілі, бо українське життя було так придавлене, так пригнічене, що нічим себе виявити не могло. В Галичині в порівнянні з нашим, воно било живим джерелом, і мені хотілося, щоб наші юнаки їздили туди вчитись… Коли проф. Грушевський закликав у часописах українське громадянство до збору грошей, … я послав йому на цю ціль, здається, 25 тисяч карбованців…”³.
Слід зауважити, згодом Чикаленко розчаровано засвідчив, що галицьке студентство більше сидить по кав’ярнях та романсує, ніж вчиться, але вже у 20-ті роки спостеріг: «молодь там стала зовсім інша»⁴.
Вона й справді була інша, « …учасники визвольних змагань очолили різні ділянки громадського життя: «Просвіту», «Рідну Школу», «Сокіл», «Сільський Господар і т.п. …Четар УСС-ів Іван Тиктор пішов до ділянки національної пропаганди, він присвятився видавничій діяльності»⁵.
В Академічному Домі мешкали студенти й Українського таємного університету, що перебували під господарською опікою Тиктора…
За рік в молодого подружжя народжується син Зеновій — первісток, на якого Тиктор покладав особливі надії, гартуючи його тіло спортивними вправами, а душу — ідеями свободи.
Якби Іван Тиктор просто дбав про свої підприємницькі інтереси і родинний добробут, він би спокійно міг обійтися й одним прибутковим проектом, розширюючи його вплив на теренах, заселених українцями. Але він обрав неміряне до того часу поле діяльності: пресовий наступ на зневіреного, збіднілого, не дуже освіченого читача, затиснутого в щілину між жебрацтвом і національною зневагою. Природна кмітливість Микити Тиктора в натурі його сина помножилася на знання комерційних підходів до будь-якої справи: «Преса й видання Івана Тиктора були базовані на математичнім обрахунку (виокремлення наше. — Авт.) з тим, що одночасно ідеї й ідеали, пропаговані ними, ніколи не в’язалися матеріяльними витратами й завжди мали змогу повного розкриття крил і найвищого польоту”⁶.
Той математичний обрахунок підказав Тикторові, що витримати конкуренцію на ринку можна лише тоді, коли ти озброєний новими технологіями. Тому він забезпечив редакцію «Нового Часу» телефоном (як свідчить Євген Лазор, це був перший редакційний телефон у Львові), придбав авто для розвезення часописів, устаткував друкарню ротаційною машиною та лінотипами, а при ній відкрив палітурню.
За п’ять років “великих зусиль, чималої рішучости і впертости в праці, особливо в її почині, треба було, сказати б, надлюдських сил і залізної витривалости” (там само) Іван Тиктор започатковує тижневик для чітко визначеної авдиторії — селянства і робітництва. Знаючи з власного досвіду, як важко зрушити з місця до поступу традиційно консервативного селянина, він вигадує безпрограшний хід: страхує передплатникам худобу. Зневажливо назвавши «Народню Справу» коров’ячою газетою, недоброзичливці видавця мимохіть виявили і свою зверхність до села, звідки текли молочні ріки у місто. Хлопський син Іван Тиктор — це й справді пролог, що за ним ступає чин, дія, праця задля усього народу, більша частина якого в поті чола добуває хліб щоденний. Рільники, вівчарі, пасічники отримували «Народню Справу» практично в кожному селі.
1928 рік — це народження нового часопису і … народження доньки Наталі. Марія та Іван ще мешкають у Красному, в звичайній хаті, збудованій на місці колишньої корчми Микитою Тиктором: батько всіма силами допомагав талановитому сину.
Що б не ставили Тикторові на карб його ідейні опоненти (то ощадливість на оформленні книг, то відверту комеціалізацію видань, то низькі авторські гонорари, то диктаторську поведінку та ін.), безсумнівно одне — він усім своїм життям був закорінений у великий селянський рід. Він прагнув посіяти зерна прогресу там, де виростав золотий хлібний колос. «Золотий Колос» — так назве Іван Тиктор календар-щорічник у 1929 році. В ньому збере врожай з усіх нив знання, щоб селянин не стояв по-жебрацьки на узбіччі цивілізованого світу, а прилучався до нового способу ведення господарства, дбав про своє здоров’я, віддавав дітей у науку.
1930 року Тиктори замешкали у новому двоповерховому будинку на вул. Пісковій, 46… До цього часу на другому поверсі збереглися двері, стоять кахляні пічки. І нинішня мешканка Софія Келеман, приятелька Наталки Тиктор ще з дитинства, називає своє житло «тикторівкою».
Підростали Тикторові діти — і розцвів «Дзвіночок» (1931р.): дитячий часопис, що привчав малечу до добрих справ, спонукав пізнавати навколишній світ, прищеплював любов до читання.
Того ж року почулося дзумкання «Комара» — сатирично-гумористичного журналу за редакцією і ілюстаціями Едварда Козака, в якому відбивалися, як у дзеркалі, «маркантні риси нашого життя-буття»⁷.
Наступний медійний проект Тиктора — часопис «Наш Прапор» — був започаткований 1932 року. Його передплачували практично всі читальні «Просвіти» і не лише тому, що до нього додавався безплатно том «Української Бібліотеки»: в цьому виданні публікувалися матеріали про всі найгучніші судові політичні процеси, які підтверджували спротив національно свідомої молоді.
У 1934 році Іван Тиктор вчергове виявив непоступливість натури — він заснував часопис «Наш Лемко» у відповідь на намагання спольщити мешканців Лемковини і видав «Першу Лемківську Читанку».
То був рік його найбільшого видавничого успіху — рік, коли постав концерн «Українська Преса». «… у Старім Краю Тиктор був безперечно королем української преси. Він був міліонером, був знатною людиною. Його кілька разів просили, щоб він кандидував у посли чи сенатори, але він уперто відмовлявся. Пощо? Адже і так він був владарем сердець і думок»⁸.
Прибутки від запотребованих часописів Іван Тиктор вкладав у видавничі проекти, наймонументальніші серед яких — «Велика Історія України», «Історія Української Культури», «Історія Українського війська», «Велика Всесвітня Історія». З цими виданнями пов’язані імена Івана Крип’якевича, Миколи Голубця, Володимира Барвінського, Степана Чарнецького, військовиків — генерала Капустянського, сотника Гнаткевича, сотника Думіна, капітана-лейтенанта Шрамченка.
*Репринти найпопулірніших видань медіакорпорації «Українська преса» Івана Тиктора друкували навіть у 1990-х роках.
**Іван Тиктор: талан і талант
Монографія / Н. Зелінська, Л. Сніцарчук, Е. Огар та ін.; керів. авт. кол. О. Думанська. — Львів: Українська академія друкарства, 2007. — 240 с.
(2021 року планується перевидання цієї монографії.)
“Золотий вересень” зруйнував Тикторів підприємницький поступ. Останнє число «Нового Часу» вийшло під бомбування Львова німецькими літаками 12 вересня 1939 року. Новоприйшла влада конфіскувала приміщення, друкарню, запаси паперу і навіть помешкання, залишивши для дружини і двох дітей одну маленьку кімнату. Іван Тиктор змушений покинути рідню і втекти до Кракова. Там його амбіції підприємця не отримали розвою: німецька влада не дозволили зорганізувати видавництво. Тиктор же не може нидіти в бездіяльності і стає управителем «Українського Видавництва» при Українському Центральному Комітеті.
На початку 1941 року він таки засновує свою справу — українське релігійне видавництво «Нове Життя» — двічі на місяць виходить журнал «Воскресення», а згодом і десять книжечок тієї ж тематики. В червні того року видавець повертається до Львова і передає всі справи «Нового Життя» отцям-студитам.
Чому він все кидає і нелегально дістається аж до Києва? Хоче закласти видавництво у столиці? Зараз важко сказати… Можливо, то були пошуки сина Зеновія, що пропав безвісти, перейшовши кордон в числі підпільників-оунівців, які планували вибороти українську незалежність…
З Києва Тиктор приїздить до Рівного і поринає у звичні турботи: видавництво «Волинь» випускає часопис з такою ж назвою за редакцією Уласа Самчука. Удавана німцями прихильність до українців згодом змінюється на відвертий терор, а видавнича активність (часопис для дітей «Орленя», газета «Український хлібороб», періодична бібліотека «Антикомуніст», «Театральна Бібліотека») викликає хворобливу підозріливість. Тиктор як український видавець становить для них небезпеку. Спочатку арештували Уласа Самчука, потім і Тиктора із багатьма співробітниками видавництва. З весни до осені Іван Тиктор пробув у німецькій в’язниці в очікуванні трагічної розв’язки або щасливого кінця. 12 листопада 1943 року його випустили з-за ґрат, а 18-го було розстріляно 870 в’язнів-українців.
Читайте також: Умберто Еко — про Вікіпедію
Своє п’ятдесятиліття славетний видавець зустрів в еміграції — він із дружиною та донькою кілька років прожив у Австрії (1945-48рр.), де ніяк не міг знайти застосування своїм практичним здібностям: сильне видавництво заснувати не вдалося. Тоді він стає на чолі Комісії Допомоги Українському Студентству. “І за рік муравлиної праці придбав поважні фонди для високо шкільної молоді. Не одному студентові уможливив дальші студії, не одного витягнув від фізичної праці знову до студій на Високій Школі”⁹.
З 1948 року Іван Тиктор замешкав у Канаді. Є якась містика в тому, що він став діловим управителем часопису «Новий Шлях» у двадцятип’ятиліття від заснування «Нового Часу», а згодом відновив самостійне підприємництво. Ні, Іван Тиктор не претендував на якийся універсальний бізнес, щоб вписатися в канадське життя і розбагатіти. Він був людиною ідеї і хотів бачити такими інших українців, аби вони не асимілювалися під тиском обставин. Тому перше Тикторове видання на чужині — це «Велика Історія України» обсягом тисяча сторінок. Потім вийшли «Історія Українського Війська», «Історія Української культури» як підтвердження того, що видавець ще при силі…
У листі, написаному до Красного 1960 року, постарілий Тиктор зізнається: “Я вів своє підприємство, таке, як давно, але не пішло, і я сильно був задовжився і мусів піти на працю до іншого такого самого підприємства. Живемо скромно, маємо ніби свою хату, але авта не маємо, а в Канаді хто не має авта, то його не цінять… Але що про це писати, це нецікаве. Факт, що живемо і хочемо жити, щоб ще колись з дорогою Родиною зустрітись… Напишіть багато про себе, Родину і про наше рідне село. Бо хоч тут життя свобідне, та все одно серце тужить за рідним Краєм, де родились і виростали.”¹⁰
Іван Тиктор помер 26 серпня 1982 року в Канаді, похований на цвинтарі “Гора спокою” в Торонто. Він спочиває біля рідних — дружини Марії, доньки Наталі, зятя Лева Кавулі. На надмогильній плиті викарбувано й ім’я сина Зеновія.
З того часу за ними тужить серце рідного Краю…
Оксана Думанська, письменниця і редакторка
Примітки:
¹ ЦДІАУ. – Ф. 201. – Оп. 4а. – Спр. 1984. – Арк.42.
² Див.: Лист голови Рівненського комітету по обороні Українських вищих шкіл Тиктору з проханням допомогти матеріально студентові Бичковському // ЦДІА України, м. Львів. – Ф. 310. – Оп. 1. – Спр. 230. – Арк. 1.
³ Слабошпицький М. Українські меценати. – К.: Ярославів вал, 2001. – С. 147.
⁴ Там само.
⁵ (11) Лазор Є. Розмова з видавцем Іваном Тиктором // Бюлетень Клюбу Приятелів Української Книжки. – 1952. – Ч.3.
⁶ Яворівський Є. 30-ти ліття видавничої діяльности Івана Тиктора.—Вінніпег: Видання Клюбу Приятелів Української Книги, 1953. – С .8.
⁷ Яворівський Є. 30-ти ліття видавничої діяльности Івана Тиктора.—Вінніпег: Видання Клюбу Любителів Української Книги, 1953. – С .9.
⁸ Лазор Є. Розмова з видавцем Іваном Тиктором // Бюлетень Клюбу Приятелів Української Книжки. – 1952. – Ч.3.
⁹ Яворівський Є. 30-ти ліття видавничої діяльности Івана Тиктора.—Вінніпег: Видання Клюбу Прихильників Української Книги, 1953. – С.16.
¹⁰ Лист Івана Тиктора до Ольги Падковської (Вінніпег, 6 травня 1960 року) // Особистий архів Ольги Падковської. – Арк.. 1.