Рецензія на книжку Андрія Куркова «Сірі бджоли»
(оригінальна англійська версія рецензії «Frenemies in a War Zone: On Andrey Kurkov’s “Grey Bees”» (by Olesya Khromeychuk) опублікована в “Los Angeles Review of Books” 26 червня 2021 р.)
«Сіре також яскравим буває. Багато ти знаєш про сіре! Я он можу відтінків двадцять сірого розрізнити. Був би більш освіченим, я б їм особливі назви придумав, як окремим кольорам!»* Саме це Андрій Курков і робить від імені свого головного героя: він так яскраво описує відтінки сірого, що ми вчимося їх розрізняти краще і краще, гортаючи сторінки «Сірих бджіл».
У «Сірих бджолах» сіре все. Головного героя, завзятого пасічника з Донбасу, звуть Сергій Сергійович, але сусід називає його «Сєрим». Краєвид сірий — суміш засніженого степу та занедбаної промислової пустки. Думки Сергійовича сірі: вони складаються з ностальгії за молодістю — хоча навіть тоді, як видно зі старої фотографії, він носив сірий костюм — і намагань вижити у зоні бойових дій. Серед нечастих барвистих проблисків — пам’ять про колишню дружину з її незвичною сукнею з рудими мурахами, зелена «Лада» та любі серцю бджоли. Але пам’ять про колишню дружину згасає, автомобіль розбивають до невпізнання і навіть бджоли — єдині істоти, про яких Сергійович справді щиро піклується, з часом сіріють. Принаймні деякі з них.
Ми звикли, що сірий колір є символом чогось гіршого, нудного, навіть ганебного. Сергійович його не соромиться: він приймає сірість, він її втілює. А чи є в нього вибір? Сергійович живе на «нічийній землі», смузі території між двома ворогуючими сторонами, відомій як «сіра зона». Він вважає, що бути з сірої зони краще, ніж вибирати одну сторону; він не готовий приписувати чорне чи біле тим, хто його оточує. Сірість - це те, що він знає найкраще — саме тому, коли його запитують, чи він з Донецька, він каже: «Ні, мій будинок у сірій зоні».
З часу окупації Криму та початку російської агресії на сході України близько 1,5 мільйона українських громадян стали вимушеними переселенцями. Частина сходу України, де бої були найбільш напруженими, стала майже безлюдною. Люди покинули свої домівки в пошуках безпеки. Тим не менше, Курков дає зрозуміти, що сіра зона насправді не є «нічийною землею». Невідомо скільки саме людей залишилося в сірій зоні, але Курков знайомить нас принаймні з двома її мешканцями. Окрім Сергійовича, ще є сусід, Пашка, той, який називає його «Сєрим». Пашку Сергійович вважає «ворогом-приятелем»: людиною, яка не настільки тобі подобається, щоб кликати її другом, але яку ти недостатньо ненавидиш, щоб покинути, адже поруч — він єдина знайома жива душа.
Пашка та Сергійович настільки ж різні, як вулиці, на яких вони живуть — Леніна та Шевченка. Їхня дружба настільки ж малоймовірна, як дружба між більшовиком-революціонером, який створив комуністичну імперію та кріпаком-поетом, який прагнув національної емансипації. Проте, як і ці вулиці, на яких знаходяться єдині два заселені будинки в покинутому селі, Сергійович і Пашка нездатні уникнути один одного і змушені підтримувати певний сірий зв’язок.
Обкладинки українського і англійського перекладів книжки:
*Андрій Курков. Сірі бджоли / Переклала Катерина Ісаєнко. — Харків: Фоліо, 2018. — 300 с.
*Andrey Kurkov. Grey Bees / Translated by Boris Dralyuk. — London: MacLehose Press, 2020. — 304 p.
Чим більше часу ми проводимо на цій «нічийній землі», тим більше людей зустрічаємо. Серед них — сепаратисти та російські військові, з якими приятелює Пашка, та Петро, солдат, що воює на українській стороні, з яким дружить Сергійович. Ці військові посприяли перетворенню рідної землі Пашки та Сергійовича у сіру зону. Дружба, яку вони зав’язали з місцевими «ворогами-приятелями» така ж крихка, як і моменти епізодичного перемир’я. Братерство Пашки з сепаратистами триває поки не закінчиться горілка та залишки їжі, які вони часом йому підкидають. Дружба Сергійовича з українським солдатом складається з рідкісних смс повідомлень: «Живий?» — питає Сергійович час від часу; «Живий», — відповідає Петро.
Сіра зона має свою особливу тишу. Це гучна, воєнна тиша: «у ній, якщо навіть не дуже прислухатися, далека канонада звучала, щось ухало і бахкало, але далеко». Проводячи майже половину книги разом із Сергійовичем у нього вдома, ми тренуємо власний слух і прислухаємося до вибухів, щоб визначити, чи вони на безпечній відстані чи надто близько до його напівзруйнованого будинку; чи стерпні, щоб він міг спати не зважаючи на них, чи досить голосні, щоб налякати його бджіл.
Курков тихо заманює нас у сіру зону. Він розмірює наше перебування там таким чином, що коли настає час від’їжджати, разом із Сергійовичем (котрий повинен упевнитися, що його бджоли наситяться літом, не стривожені обстрілами), ми відчуваємо дискомфорт щодо майбутньої подорожі. Ми хвилюємося, що втратимо звичну передбачувану сірість в пошуках барв. Курков змушує нас усвідомити, що дім Сергійовича — навіть якщо він знаходиться у зоні бойових дій — все ж є домом, а жоден дім не легко покидати.
І не в тім була вина його, що дім його зараз на війні стояв. Його дім стояв на війні, але у війні участі не брав. З його двору, з вікон, з-за його паркану не стріляли по ворогах, а значить, ворогів у його дому бути не могло. Мабуть, тому він ще і стояв, не зачеплений уламками від мін і снарядів, котрі кілька разів за останні три роки на Малу Староградівку впали.
Але він мусив поїхати звідти, якщо не заради себе, то заради найціннішого, що в нього залишилося: бджіл. Шукаючи добре місце для тимчасового поселення з вуликами, Сергійович зупинився біля містечка під назвою Веселе, в сусідній області. Однак у цьому місці веселого було мало: чоловіки пили під піддашком автобусної зупинки, рідкісні відвідувачі заходили до крамнички з вивіскою «У Наді», а місцеві жителі підозріло дивилися на чоловіка із сірої зони. І якщо бджолам вдалося втекти подалі від обстрілів, Сергійович не втік далеко від війни. Як тільки він знайшов вдале місце для вуликів і розпочав, хоч і неохоче, стосунки з місцевою жінкою Галею, його урівноважене перебування біля Веселого перервалося несподіваним нападом на нього і, що важливіше, на його бджіл. Нападником став колишній солдат, який страждав від ПТСР. Як виявилося, те що Сергійович був з сірої зони не означало, що постраждалі від цієї війни не сприйматимуть його як ворога.
З самого початку своєї подорожі Сергійович мав намір відвідати старого знайомого Ахтема, теж пасічника, з яким він познайомився двадцять років тому на конференції з бджільництва і який, як він припускав, все ще жив у Криму, тепер окупованому Росією. Отже, залишивши Веселе позаду, Сергійович їде на південь. Тут він також відчуває, що мусить повідомляти всім, хто помічає номерні знаки його автомобіля, що він не з Донецька; що він із сірої зони. Тут теж йому не вдається уникнути війни. Прибувши до Криму, він довідується від сім’ї кримського татарина, що Ахтем вже два роки як зник безвісти. Сергійович усвідомлює, що Крим, як і його власний дім, знаходиться в сірій зоні: між війною та миром, між удаваною законністю та беззаконням. Він дізнається, що і тут намагання залишатися нейтральним не гарантує того, що його не сприймуть як ворога.
Змальовуючи життя лише однієї родини, Курков натякає на історії стількох кримських татар, котрі знову опинились витісненими з власного дому. «Споконвіку руська земля православна! Іще до татар сюди руські з Туреччини православ’я привезли. До Херсонеса. Тоді ще і мусульман ніяких не було», — каже росіянка в Криму Сергійовичу, повторюючи пропаганду з прокремлівських каналів. Міфи про «споконвіку руську землю» використовуються для виправдання порушень прав людини. Щоб відправити кримського татарина до в’язниці, достатньо звинувачення у крадіжці свічок з православної церкви. Щоб викликати такі абсурдні звинувачення, достатньо бути кримським татарином.
Сергійович не обізнаний у звичаях кримських татар, тоді як знання Куркова про півострів, його народи та традиції є незаперечним. Оздоблені висловами на кримськотатарській мові, яких не розуміє ні Сергійович, ні більшість читачів, сторінки «Сірих бджіл», які описують перебування героя в Криму, наповнені відчуттям втрати культури, яку ми не змогли зрозуміти і захистити від руйнування.
Сергійович хоч і покинув сіру зону Донбасу, але навіть Крим йому нагадує про дім. Він спостерігає перетворення «казкового Альбата» (татарська назва селища) у «чорну діру Куйбишева» (радянська назва). Ця зміна спричинена частими відключеннями електроенергії: коли згасають вогні Альбата, воно перетворюється на Куйбишеве. Для Сергійовича проблема з електропостачанням знайома: його власне село вже три роки без електрики. Отож, і ця сірість йому знайома. Спостерігаючи за Альбатом/Куйбишевим, він думає про дім: «Там, де я, там і є Мала Староградівка! Я тут — значить, і вона тут!»
Читайте також: Добрим словом і вправним пензлем — про «Щоденник нелегального солдата»
Як і під час перебування поблизу Веселого, у Криму, Сергійовичу вдається влаштувати досить комфортний побут для себе та своїх бджіл. Він розміщує вулики поруч із вуликами Ахтема. Він товаришує з рідними Ахтема, які, як і Галя, піклуються про нього. І все було б добре, якби не зовнішні сили, які знову загрожують мирному життю Сергійовича та його бджіл. Колишній солдат, що страждав від ПТСР, який напав на один із вуликів поблизу Веселого, залишив лише знак від сокири, не завдавши великої шкоди вулику. Натомість, російська поліція в Криму вилучила вулик для інспекції, а коли повернула його, бджоли були якісь не такі. Комахи, яких бджоляр так добре знав, стали поводитися дивно і виглядали якимись, власне, сірими.
Гостинність кримських татар видавалася безмежною, але місцева влада, керована з Росії, обмежила свою гостинність до 90 днів. По закінченні цього періоду Сергійович мусив покинути сонячний півострів разом зі своїми бджолами, включно з підозрілими сірими. Виїжджаючи з Криму, його зупинив митник, який зазначив, що права, реєстрація та номерний знак Сергійовича — радянські: «Ви що, досі у СРСР живете?» — запитав митник. «Ніхто не казав міняти. Я з ними весь час їздив», — відповів Сергійович. Радянський номерний знак залишався чинним у сірій зоні ще довго після того як сам Радянський Союз вийшов з терміну дії.
У сірій зоні «життя все одно далі плине. Як ріка. Куди їй подітися, поки вона у смерть не впаде?!» Смерть, як сірість, слідує за Сергійовичем протягом усього роману. У сірій зоні він знаходить тіло солдата української армії, яке намагається вкрити снігом, щоб дати йому бодай тимчасове поховання до весни. Одного разу, його викликають, щоб зібрати рештки російського снайпера, розірваного на шматки ворожим вогнем. Біля Веселого він спостерігає за похороном солдата, якого вбили на Донбасі. У Криму він стає свідком поховання свого друга-пасічника. У кожному з цих випадків Курков знаходить слова, які фіксують жах моменту, але також зберігають гідність за померлими.
Подорож Сергійовича із сірої зони до Криму через Веселе і назад — це процес трансформації. У цій подорожі він стикається з низкою дилем, вирішення яких дається йому нелегко: звернутися до поліції, щоб довідатися про долю зниклого друга чи уникнути ризику бути заарештованим; допомогти молодій кримськотатарській дівчині знайти безпечніше життя в іншій частині України чи не звертати на себе зайвий раз увагу влади; і, нарешті, впустити підозрілих сірих бджіл у свій двір, свою сіру зону, у свою війну чи ні.
Хвилюючись про те, що могла зробити російська поліція з конфіскованим вуликом, він роздумує: «А може, вони якусь техніку до вулика вмонтували? Щоб і за мною, і за нашою війною стежити?» Протягом подорожі Сергійович відсторонюється від деяких бджіл, які, після короткого ув’язнення, стають загрозою для решти вуликів. Він приймає війну, те, від чого намагався втекти разом з бджолами. Як і сіра зона, війна стає його. Нашою.
В одному з яскравих снів, вміло змальованих Курковим, Сергійович бачить вогні феєрверків:
— Це що? — спитав Пашку.
— Перемога! — проговорив той радісно. — Перемога!
— А хто переміг? — спитав Сергійович і завмер злякано, дивлячись, як на нього з неба черговий салют своїми вогнями падає. […]
— Не знаю, — відповів Пашка. — Та і не важливо це! Головне, що перемога! Що війні кінець!
— Якій війні? — спитав Сергійович.
Не дочекавшись роз’яснення, Сергійович прокинувся. Перемога була лише уві сні. Барвисті вогні феєрверків ще доведеться чекати. Наразі є лише двадцять відтінків сірого. Але сіре також яскравим буває!
Олеся Хромейчук, історикиня, дослідниця Центрально-Східної Європи в лондонському Королівському коледжі (King’s College London) та директорка Українського Інституту у Лондоні.
*Цитати подано у перекладі Катерини Ісаєнко.
Інші публікації часопису «Культурно»:
Геродот — про відвагу і непримиренність греків у війні з сильнішим ворогом
Типологія колаборантства: Валерій Шевчук про яничарів, малоросів і хохлів